День пам’яті жертв Голодоморів
На початку 30-х років минулого століття в Україні відбувались події, які увійшли в історію як Голодомор. Спочатку сотні тисяч, згодом вже мільйони людей помирали від голоду, а страшні умови життя робили можливими найбільш неймовірні та жахливі речі.
З учнями закладу освіти проведено виховні години по даній темі. Всіх здобувачів освіти закликали прийняти участь у акції «Запали свічку», яка проходить щороку в четверту суботу листопада о 16 годині.
Членами учнівського самоврядування та прес-центром оформлено «Стіну спогадів про Голодомор із уст тих, хто вижив». Дана інформаційна стіна оформлена учнями у формі листів-спогадів про ці страшні сторінки в історії українського народу.
Параска Столяр, с. Озаринці, Могилів-Подільський район
1933 рік
Якраз перед жнивами, за два тижні померли три сестри мого чоловіка. Я наварила кондьору, приходжу, а вони лежать, сині-сині.
Що ми їли? Кропиву, лободу, цвіт білої акації, буряки, інколи – ріденький супчик. Чоловіка мого, Пилипа, саме на той час забрали у військові табори… Як вижила? Батьки допомагали, сама ходила в поле. Бо хто працював, тому давали баланду біля контори. Якось стала в чергу зі своїм сином Іваном, коли чую: “Парасю, дай потримати дитину”. Озирнулась, а то Ганна. Знали, що своїх дітей вона вже з’їла, мертвих. Я закричала і до двору. А та Ганна померла на третій день…
Прикинули ми якось з чоловіком і вийшло, що померло в Озаринцях в 33-му у десять разів більше, ніж загинуло потім на війні.
Меланія Копистиринська, с. Писарівка, Шаргородський район
Один хлопчик пас корову в людей і щодня собі видоював пляшечку молока, яку потім випивав. Цим і жив. У сім’ї в нього нікого вже не залишилось в живих.
Принесла мати з колгоспу баланди, налила в макітру, а вона як на лихо розбилася. Позбирали густіше пригоршнями і дали татові, бо йому йти на роботу, а голі діти, як поросята, лизали з долівки і висьорбували помиї…
Пригадую чоловіка, який ніс на плечах з саду ребра коня. Сам страшний, аж чорний, а ребра ніби нависли над ним кістлявою смертною хмарою. Поїв він увечері тієї дохлятини, а на ранок був мертвий…
Ганна Патлатюк, село Лісове, Барський район
1933 рік
Для того, щоб вижити, люди їли все, що було їстівне і неїстівне. Їли бур’яни, котів, собак. Врешті, людина їла людину.
Пам’ятаю, прийшла в нашу хату жінка, сусідка. Я вмостилася в неї на колінах. Вона мене обмацала всю та й каже моїй мамі: “Нехай Ганя принесе мені кваску на борщ. Я дам їй стрічку на гребінець в коси”. Я аж підскочила з радості, а мама говорить: “Принесе Марійка, на два роки старша, а то Ганя ще заблукає”. “Ні, хай принесе Ганя”, – говорить сусідка. Сестра була в той час дуже худа. Мама насторожилась і не пустила нікотрої. На другий день довго ходила Марія, виглядаючи мене з кваском, аж поки не заманила хлопчика Грицька – мого сусіда. Їх було троє, людоїдів. Убили хлопчика, порубали і з’їли…
А в селі все йшло своєю чередою. Щодня вивозили з хат по 20-30 мертвих, сяк-так замотаних в ганчір’я або в мішки, і ховали в братських могилах.
Ілля Ковальський, с. Зоринці, Жмеринський район
1933 рік
Люди падали як мухи. В селі була баба Килина, відповідальна за поховання померлих. Вона щодня їздила і збирала мертвих, везла їх на кладовище до ями, в яку скидали людей. Одного разу вона назбирала купу людей. А один був ще живий. Вона каже йому: “Що я буду за тобою ще другий раз їхати?” Та й забрала його. Він дуже просився, казав, що хоче жити, але вона його не послухала і кинула в яму. Яма була неглибока і він якось помаленьку виліз. Через певний час добрався до села, і жив понад чотири десятки років після того.
О. В. Гінгольд, Бершадь
Я працювала вчителькою в Бершадській школі. До кінця днів своїх не забуду учнів, голодних, виснажених, з потухлими оченятами, впалими щічками, які благали шматка хліба.
На вулицях Бершаді можна було побачити мертвих людей, ходили по вулицях, як тіні, голодні люди, з протягнутими руками, і просили хліба, картоплину, що-небудь, щоб врятуватися від смерті.
На площу з’їжджалися люди з навколишніх сіл. Розташовувались цілими сім’ями.
Володимир Бабенко, с. Животівка, Оратівський район
1932 рік
Вже закінчилися жнива, а “перша заповідь”, тобто хлібозаготівля, стала ще більшою, ніж на початку. Надії в людей, що дадуть хліба на трудодні, вже не було. Тому туди, де не було кіп, на стерню хлинули діти, жінки з торбинками збирати колоски. Але скоро уповноважені розпорядилися, щоб те колосся приносили на токи. Багато хто не хотів голодним збирати колосся, а після нести на тік. Тому насилали об’їждчиків, котрі ловили дітей та жінок і видирали торбинки.
Самий вредний був об’їждчик Парфенів. Якось догнав мене, як урізав нагайкою, я впав, злякався, став кричати. Зліз гайдука з коня і підпалив торбину з колоссям, яке я збирав цілий день, і пригрозив: “ Я тебе, куркульське собача, як завтра тут побачу, розтопчу конем”. Такий був клятий вовкулака.
Борзило Митрофан Пантелійович,
с. Сенькове, Куп’янського р-ну
Мерло дуже багацько. Я свого товариша поховав: ямку вирив у садку там, може поколіна, ледве землею прикрив. А старі сусіди померли, так їх там у погріб повкидали і землею закидали. А хто їм буде копати ями, як люди уже усі пухлі були! Сил же немає. А оце уже мертве чи дохле, шоб не воняло ну куди його? По силі возможності у погріб кинули і всьо. А я з двома товаришами та пішли пішки на вузлову станцію. Там з дровами поїзд погружений був, дак позалазили, поховалися межи дровами і їдем на Росію. Встали з поїзда аж під Воронежом. Ми пішли по селах просили хліба. Коє-хто давали, а коє-хто пошлють да к чортової матері. А тоді прийшли та в якийсь колхоз і нас найняли коров пасти. Ото так і вижив.
—–
Найбільше страждали від голоду діти. Вони часто ставали жертвами канібалізму.
Козир Іван Васильович
Там в кінці нашого села Нечволодівки жила така Орина. У неї було троє дітей. Спершу не стало Колі. Вона каже: – Забрала тітка. А те, шо появилось м’ясо, його так їли, а ніхто не інтересовався. А потім не стало і другої дитини. Ну дочка насторожилася, вона сказала людям. З сільської ради приїхали там голова і уповноважений. І вони прийшли туди і найшли і м’ясо, і кістки, і черепи. І склали їй у ящик і заставили її нести, ту полуненормальну людину, нести через усе село. Патом її забрали, посадили. А тут рядом були такі Кисленки. Умер батько. Два хлопці у нього були і не хоронили батька довго, може тиждень. А патом заходились хоронити, а там одні кістки лежали, вони об’їли. Ну вобщем, ето страх.
Запис було зроблено у 2006 році, вік респондентів подано на 2007 р.
Дяченко Микола Олексійович,
с. Нечволодівка, Куп’янського р-ну, Харківської області
У селі Нечволодівка Куп’янського р-ну Харківської області пам’ятні хрести жертвам голодомору встановили ще навесні 1999 року на обох сільських цвинтарях.
– Ці хрести – символічні, – розповідає вчитель історії місцевої школи Дяченко Микола Олексійович, 36 років. – Точне місце поховання встановити зараз неможливо. Та його одного й не було, а часто трупи скидали просто в силосні ями.
Ініціатором встановлення меморіальних хрестів був багаторічний завідувач клубом Козир Іван Васильович. Іван Васильович трирічною дитиною пережив голодомор. Каже, що ці дитячі спогади закарбувалися йому на все життя. А зберегти пам’ять про невинні жертви трагедії 1932-33 рр. він вважає своїм не тільки громадським, а й людським обов’язком. «Ніхто не вів учота. І сільським радам може така була дана вказівка. Коли ми кинулися, щоб установити число жертв, це було невозможно. І уже всіх людей не можна перепитати. Ми перепитали всіх і у нас вийшло 312 чоловік. Це – майже кожен четвертий житель села. Дивну байдужість люди проявляли, ніхто не цікавився де дівся чи Микола, чи хто там. Дитини нема і ніхто не шука. Ну в таком состоянії вже люди були! Патом находять десь в сараї, в ярку десь, під лісом – де застала їх голодна смерть. А з тих, хто ще міг ходити зробили бригади. Заходять, вигружають, кидають у бестарку і везуть до ями. Бували такі случаї: приїжжають, а є ще живий. Ну шо за ним ще завтра їхати? Викидають і того. А другі на кладбіщі довбуть ями і накидають трупи. Земелькою притрусили. Завтра ще привезуть, а хто буде довбать? І отак як силос, так складали трупи».